Ми продовжуємо знайомити вас із мешканцями закладу для тимчасового проживання ВПО «ПрихистОК» в Ужгороді, де нині мешкають 18 осіб, з яких 11 – діти.

Катерина Войтенко, 34 роки (м. Харків). Проживає у шелтері з мамою і трьома дітьми – синами 7 та 9 років і маленькою донечкою.

Катерину на пізньому терміні вагітності з двома малолітніми дітьми повномасштабне вторгнення російських військ застало у Харкові, в одному з епіцентрів ворожих атак.

«Ми виїхали з дому в перший день війни і дізналися про війну рано вранці 24 лютого. Зателефонував чоловік близько 5-ї ранку і сказав, що почалася війна. Я спочатку не повірила, адже поралася по дому до пізньої ночі і лягала спати, коли ще був мир. Потім почалися дзвінки від мами, друзів, і я дізналася, що місто перебуває під обстрілом, що є черги на виїзд міста. Тоді ми теж зібрали якісь речі, які, насправді, виявилися абсолютно непотрібними, і поїхали до Полтави. Дорогою умудрилася забути у кав’ярні гроші. Але то був такий стан, що все здавалося неважливим, аби лиш вціліти. У Полтаві народилася наша донечка Мілана, але перспектив працевлаштування там виявилося небагато, і ми вирушили до Львова. Там зняли житло, дітей віддали до навчальних закладів і спортивних секцій, знайшли роботу. Однак через значне здорожчання оренди довелося шукати інших варіантів. На щастя, чоловіку саме запропонували роботу на Закарпатті, і ми вирушили до міста Хуст», – розповідає свою історію Катерина.

Родина спочатку жила у прихистку КМДЗ у с. Нижнє Селище Хустського району, потім у Мукачеві, а далі обставини привели Катю, її дітей, чоловіка і маму до Ужгорода. Через іншу гуманітарну місію харків’яни дізналися про «ПрихистОК» Комітету медичної допомоги в Закарпатті, і частина сім’ї – жінки та діти – оселилися там.

«Тут ми вже мешкаємо півтора місяці. Комітет нам оплатив дитячий садочок, у який ходить наймолодша. Хлопці навчаються у місцевій школі і займаються у секції з футболу. У прихистку нас добре прийняли. І загалом цей заклад нас врятував, коли шукали, як і де жити. Щось планувати на майбутнє зараз дуже важко. Знаємо, що частина майна у Харкові зруйнована, а саме моє житло. Та й безпекова ситуація у місті жахлива, тому розглядаємо варіант виїзду за кордон», – зазначає жінка.

Це ще одна історія людей, які через війну вперше опинилися на Закарпатті, вперше вимушені були змінити рідну домівку на місця тимчасового проживання для внутрішньо переміщених осіб, вперше мають ухвалювати важливі рішення про своє завтра, уявлення не маючи, як довго це «завтра» триватиме і які виклики на них чекають попереду.