У жовтні 2022 року за підтримки міжнародних партнерів Комітет медичної допомоги в Закарпатті відкрив двері ужгородського шелтеру – одного з трьох, яким організація опікується в області. За майже 8 місяців «ПрихистОК» став тимчасовою другою домівкою для кількох десятків мам з дітками з регіонів, постраждалих від російської військової агресії. Ми спробували поставити цей нескінчений процес на умовну паузу, щоб розповісти історії тих, хто наповнює життям наш заклад тут і зараз.
Це будуть історії п’яти жінок з Харківщини, Київщини, Донеччини та Луганщини, яких різні шляхи і обставини привели в Ужгород, де вони так само по-різному дізналися про Комітет, «ПрихистОК» і власні можливості пристосовуватися до критичних життєвих обставин.
Дар’я Рубленко, 28 років (м. Покровськ Донецької обл.)
6 квітня 2022 року я з дитиною виїхала з Покровська на евакуаційному потязі. Цьому передували ворожі обстріли наших домівок з артилерії та авіації. Це було дуже страшно – дитина злякана, у мене почалися панічні атаки… Наша евакуація тривала більше доби. Ми їхали до кінцевої зупинки, але, по суті, в нікуди, адже в Чопі, куди прибував потяг, у нас нікого не було. Там нам запропонували прихисток у дитячому садочку, згодом кімнату для проживання надала місцева мешканка. Потім виникла потреба рухатися далі, шукати нове житло. Так ми опинилися в Ужгороді. Тут мешкали у хостелі, потім я орендувала квартиру, що було дуже дорого, але на той час нас підтримував мій хлопець. Намагалася підробляти погодинно нянею, адже державної допомоги для внутрішньо переміщених осіб на життя не вистачало, а потім її взагалі перестали виплачувати через плутатину з документами.
Далі ж обставини склалися так, що я залишилася без будь-якої підтримки, без можливості орендувати житло, на постійну роботу з малою дитиною не брали, бо не хотіли ризикувати… Навіть довелося здати прикраси у ломбард, щоб мати гроші на продукти харчування. І з усією цією купою проблем я звернулася до «Лікарів без кордонів», які допомогли з пошуком психолога. Власне психологиня, оцінивши мою ситуацію, знайшла мені цей шелтер. На щастя, тут було місце, і в середині квітня ми з дитиною переїхали. Тепер намагаюся розібратися зі своїм життям – рятує психолог і подруга, яку знайшла в Ужгороді, куди та переїхала через війну з Одеси. Продовжую пошук роботи, потроху підробляючи нянею. Доньку, їх 4 роки, віддала до державного садочка.
На жаль, з мамою у мене стосунки не склалися, а тато, який завжди підтримував, через хворобу помер у 2014 році. Тому розраховувати мені ні на кого. У прихистку з перших днів вийшло налагодити нормальні відносини і з мешканцями, і зі співробітниками, донька знайшла тут собі друзів. Наразі своє найближче майбутнє пов’язую з Ужгородом. Попри те, що до війни я тут жодного разу не була, місто мені одразу сподобалося. Сподіваюся, мені вдасться перезавантажити себе і своє життя, щоб рухатися далі.
Черноус Наталія, 35 років (м. Київ)
Початок повномасштабного вторгнення родина Наталії – вона, чоловік і троє дітей – зустріли тут, на Закарпатті, де відпочивали взимку 2022 року. Звідси ж її чоловік, юрист за фахом, пішов на війну, вступивши до лав Збройних сил України. Він і зараз на фронті й від початку служби ще жодного разу не бачився із сім’єю.
З початку війни ми ще трохи пожили у Закарпатській області, потім поїхали до Італії, звідти повернулися до Києва, де було досить небезпечно з трьома дітьми. Тому ми знову повернулися до Закарпаття. Спочатку мешкали у Пилипці, але там були вкрай погані побутові умови – холодний будинок, відсутня електроенергія… Через знайомих дізналася про прихисток в Ужгороді і вже наступного дня ми були тут. В місті я опинилася вперше, але завдяки дружній атмосфері у шелтері соціалізація пройшла швидко.
Тут я займаюся дітьми. Старший продовжує дистанційне навчання у своїй київській школі, тож доводиться бути йому вчителем. Де сама не пораюся, там дуже допомагають співробітниці прихистку – пані Олена та Леся. Окрім даху над головою Комітет медичної допомоги в Закарпатті дав можливість попрацювати з психологом, надає необхідну гуманітарну допомогу. Діти легше перенесли черговий переїзд, тому що одразу знайшли тут друзів, а я намагалася організувати їм змістовне дозвілля, щоб компенсувати дефіцит спілкування з батьком. Об’єктивно нам всім краще, що ми опинилися серед людей, а не сам на сам з цими обставинами. Тут, у Прихистку, я ніби пройшли реабілітацію, мені дуже допомогли. Тепер же ми готуємося до повернення додому – до Києва. Але якщо ситуація в столиці погіршиться, то планую повернутися в Ужгород, хоча, безумовно, вірю у краще».
Через активізацію ворожих обстрілів Наталія відклала на кілька днів свій від’їзд до Києва. У «Прихистку» їй надали можливість перечекати період прогнозованих російських атак.
Воропаєва Катерина (37 років) та Рослякова Олена (34 роки) з м. Вовчанськ Харківської області. Історії їхньої евакуації і тривалого складного повернення знову до України спільні. Жінки мають давню дружбу і кажуть, що одна без одної окупацію рідного міста і втечу звідти навряд осили б. У кожної по двоє дітей, у Катерини зовсім маленькі – двійнята, яким на момент евакуації було по 7 місяців.
Катерина:
8 травня 2022 року ми виїхали з окупованого Вовчанська. Їхали до Європи через Росію півтори доби. Війна 24 лютого почалася з нас – обстріли і появу ворожих військ ми зустріли одними з перших в країні. Це було страшно, а з огляду на поведінку окупантів ще й небезпечно. Рішення їхати з дому було зумовлене страхом за безпеку дітей, а ще через загрозу голоду, адже продукти з магазинів зникли протягом перших днів війни, і більше ніхто нічого не завозив.
Олена:
Ситуація дуже лякала дітей. Озброєні люди у місті, далекі і близькі постріли… Старша донька якось сказала, що відчуває, що ось-ось може загинути. Я одразу почала шукати варіанти, як вивезти дітей.
Жінки змогли дістатися Латвії, де перебували наступні 8 місяців: жили у різному соціальному житлі, заробляли на подальшу дорогу до України, адже мандрівка до ЄС обійшлася надто дорого.
Олена:
Спочатку нам не пощастило. В перший тиждень нас поселили до людей, які підтримували Росію. Через це ставлення до нас як до українських біженців було негативне. Не вдавалося домовитися про елементарну допомогу: відкрити кухню чи дати якусь ємність, щоб покупати дітей. Довелося звертатися до соцслужби, щоб нас переселили кудись. Так ми опинилися у чудових господарів, які не лише нас усіляко підтримували, але й волонтерили для України. Потім жили у гуртожитку – у будинку, який готували до зносу.
Катерина:
Ми оформили соціальні виплати від ООН та організації «Червоного Хреста». Цих коштів вистачало на харчування і підгузки для дітей, адже гуманітарної допомоги ми не отримували. Через надмірний стрес і важку дорогу мій організм здав, і дали про себе знати міжхребцеві грижі. Я майже втратила здатність ходити, тому шукали порятунку у місцевих медиків. Це теж коштувало грошей. Завдяки подрузі і небайдужим людям вдалося стати на ноги. Коли заробили грошей на дорогу в Україну, приїхали сюди, в Ужгород. Вважали, що це місце, де зможемо бути з дітьми в безпеці. Це був тривалий шлях у 4 дні, а потім були 18 годин життя на залізничному вокзалі. Просто дивом через чисельні дзвінки на всі «гарячі лінії» ми дізналися про прихисток і одразу поїхали сюди. Ви навіть не уявляєте, у якому ми були стані і вигляді. Нас добре зустріли, поселили у чудових умовах, дали продукти, засоби гігієни, дитяче харчування… Після всього пережитого більшого бажання, аніж тепле ліжко і душ, у нас не було.
Катерина в Ужгороді продовжує лікування, розпочате в Латвії. Щоб підтримати свій матеріальний стан, обидві жінки влаштувалися на роботу продавчинями у місцевий магазин. Графік побудували так, щоб могли почергово доглядати дітей. Кажуть, що роботодавець в усьому пішов на зустріч, і проблем з адаптацією на новому місці жодна не мала.
Олена:
Я далека від сфери торгівлі, адже за освітою медична сестра. Переживала, що нічого не вийде. Але кума всьому навчила, та й люди навколо теж підтримали. А ще нам дуже допомагає моя старша донька Даша. Вона доглядає молодшеньких доньку і сина Каті, коли ми на роботі чи пораємося на кухні. За таких обставин діти дорослішають швидше, стають більш відповідальними, на них можна покластися, вони вже все розуміють… Тут вони продовжують своє навчання дистанційно в одній зі шкіл Харківської області.
Наразі рідне місто Катерини та Олени деокуповане, але 5-кілометрова близькість кордону з Росією зумовлює постійні обстріли і відсутність нормальних умов для життя цивільних. Житло обох мешканок шелтеру пошкоджене. За ним доглядає мама Катерини. У свою чергу, донька намагається її підтримувати, адже маленької пенсії не вистачає, аби вижити у прифронтовому місті.
Олена:
У сина 4 березня день народження, і, коли ми ще були в Латвії, він загадав бажання, щоб на своє свято він був в Україні. Його бажання здійснилося. З 21 лютого ми по-новому влаштовуємо своє життя, але вдома.
Костяник Наталія, 53 роки (м. Сватове Луганської обл.)
У червні минулого року ми з чоловіком були вимушені поїхати з дому. Наше місто з кінця лютого 2022 року окуповане російськими військами, через що життя там стало нестерпним. Було важко морально і загалом небезпечно. На той момент наша донька виїхала з Харкова на Рівненщину, туди ж попрямували і ми. Їхали через Росію, Латвію, Польщу… Інших безпечних шляхів для евакуації на той момент вже не було.
Корекційний педагог за освітою пані Наталія почала шукати роботу на новому місці, але там відповідних пропозицій не знайшла. Розмістивши оголошення на спеціалізованому сайті, отримала запрошення на співбесіду в Ужгород, а згодом отримала роботу за фахом.
У цій ситуації була одна проблема – дуже дороге житло в Ужгороді. На щастя, тут мала знайому – свою землячку і колишню колегу, яка й розповіла про прихисток, де виявилося вільне місце для проживання, і я успішно пройшла ще одну співбесіду. Це дуже допомогло освоїтися, знайти нових знайомих… Зараз я починаю шукати житло для подальшої оренди, адже поки буде можливість працювати, то лишатимуся в обласному центрі Закарпаття. Безумовно, хочеться додому, тому чекаємо на перемогу. Зв’язку з рідними в окупації практично немає. Періодично отримую інформацію, що з ними все в порядку і що наш будинок цілий. Але, що там буде завтра чи навіть за годину, ніхто не знає. Та все одно вірю у краще.
Більшість мешканців шелтеру в Ужгороді опинилися вперше, а про обставини війни годі й говорити – ніхто не думав, що у ХХІ столітті доведеться тікати з окупації і з-під обстрілів. Однак позитивним моментом у таких надскладних умовах було усвідомлення, що світ не без добрих людей, що спільно вихід можна знайти з будь-якої ситуації. Так, «ПрихистОК» – це тимчасове житло, але кожен, хто оселявся тут з жовтня 2022 року, отримував можливість перевести подих і розібратися з поточними проблемами – самотужки, у комунікації з новим оточенням або ж з допомогою психолога. Рухатися далі, не опускати рук – правило, яке в умовах війни працює однаково добре і для окремої людини, і для суспільства, і для активних спільнот, котрі взяли на себе частину відповідальності за допомогу постраждалому від війни населенню.