Ми продовжуємо знайомити вас з командою нашого волонтерського штабу – спільноти Комітету медичної допомоги в Закарпатті, яка дає лад гуманітарним вантажам і сприяє, аби важливі речі потрапляли до потрібних рук.

Історія друга про Лесю Бабій з Ужгорода. Філологиня за фахом, приватна підприємиця. Її шлях до співпраці з БО «КМДЗ» почався з власних волонтерських ініціатив. На складі волонтерка з березня і відповідає за колообіг гігієнічних засобів – від вантажівки з-за кордону до маркованих ящиків, потім до сформованих гуманітарних вантажів в різні куточки України або безпосередньо до рук людей, які потребують допомоги.

– Коли почалася війна, я допомагала з облаштуванням місця для проживання переселенців у приміщенні ліцею «Гірчичне Зерно». Там я відповідала за забезпечення необхідними речами для побуту. Коли постало питання про засоби гігієни, я прийшла із запитом на цей склад. І так склалося, що лишилася тут допомагати.

Волонтерство – справа добровільна, але дуже швидко вона перетворюється на щоденну зайнятість. Вона, зокрема, створює умови для нових знайомств, єднання людей…

– Я знайшла добрих друзів там, де і не очікувала. Думаю, якби не обставини, навіть не перетнулася з цими чудовими людьми, адже до війни ми займалися абсолютно різними справами. А ще під час волонтерства не одразу, але починаєш оцінювати власну витривалість – те, як довго і як багато ти можеш працювати. І коли маєш можливість підтримати тих, хто потратив у скрутне становище, ця витривалість перетворюється на твою суперсилу.

Склад – це місце, через яке проходить неймовірна кількість людей. Про те, як це бувало, розповімо в наступних матеріалах. Серед візитерів трапляються історії, які не лишають байдужими і, здається, оселяються у пам’яті й серці назавжди.

– Якось до нас звернулася по допомогу бабуся, яка потрапила в Ужгород з Харківської області. В евакуаційному автобусі поруч з жінкою опинилася 3-річна дівчинка без супроводу дорослих. Так дитина зі сторонньою, але небайдужою людиною приїхала до Закарпаття, з нею тут і жила майже пів року, поки тривали пошуки батьків. З’ясувалося, що мама дівчинки загинула, а тато працює в Польщі. Завдяки волонтерам і їхнім зв’язкам за кордоном тата вдалося розшукати, тепер він опікується донькою. Знаю, що через війну таких історій, на жаль, в Україні багато, але ця, почута з перших вуст, дуже вразила.

Зараз для Лесі волонтерство з Комітетом – основна зайнятість, але не єдина, адже родина продовжує бізнес-діяльність і через неї допомагає військовим, зокрема з автозапчастинами.

– Війна застала нашу сім’ю у Франції, і ми одразу повернулися до України. Зараз у нас практично вся родина задіяна у допомозі військовим. Навіть онучка протягом літа готувала лимонади і продавала їх біля нашого автомагазину, щоб зібрати кошти для війська. Її внесок ми додали до купівлі приладу нічного бачення. Я ж відчуваю себе потрібною тут і вірю, що спільними зусиллями ми наближаємо перемогу і мир в Україні.

А тут попередня історія про наших помічників.

Далі буде…